Інтерв’ю Тараса Костанчука для “Апостроф.ua”

Тарас Костанчук: Ніхто не має права на владу в Україні більше, ніж ті, хто віддавав за неї своє життя

Тарас Костанчук, у минулому командир штурмової групи батальйону “Донбас”, нині – керівник організації учасників АТО “Справедливість”. В інтерв’ю “Апострофу” він розповів, чому колишні атовці мають стати політиками, як вони можуть змінити країну і чому саме вони тепер мають захищати Україну вже на її внутрішньому фронті

– Ви були командиром штурмової групи батальйону “Донбас”, двічі заходили в Іловайськ, були поранені і дивом уникнули полону… А як ви потрапили на схід і чому служити пішли саме в “Донбас”?

– Пам’ятаєте 2014-ий рік? Крим захопили, держава – слабка, усюди тотальна бездіяльність, військкомати займаються якимось саботажем. Для мене, як для людини, яка дійсно переймалась країною, той момент був суцільним розчаруванням і жахом.

Але я ще в середині революції зрозумів, що уроки попереднього Майдану люди не запам’ятали. Хоча пройшло лише 10 років. На сцені почали з’являтись політики і перестали з’являтись люди з народу. Ясно було, що хочуть скористатись плодами революції. Бо ввечері вони виступали перед народом, а наступного ранку йшли до Януковича на договорняки.

І от приходжу на Майдан і все думаю: ну от хто сюди ще прийде, як не ми? Що, оці діти будуть ходити, чи що? Особливо коли почались всі ці криваві події – Профспілки згоріли, десятки трупів, “беркутівці” стріляють бойовими патронами. От тоді я зрозумів, що дороги назад нема. Ну а далі були криваві 20-ті числа лютого… Я так і не пішов із Майдану. Отримав навіть поранення — під час штурму нас закидали шумовими гранатами. Пам’ятаю, вибух, і я впав на землю. Отримав осколок у ногу, довго не могли зупинити кров, одним словом, коли повернувся назад — “беркутівці” вже відступили.

– Коли почалась “русская весна” на Донбасі — поїхали туди?

– Коли втратили Крим — стало ясно, якщо не підключаться звичайні люди, із Донбасом буде те ж саме. Не міг ні спати, ні їсти, бо, знову ж таки – хто як не ми? Особливо після того, як мене відшили у військкоматі. Кажуть: “Добре-добре, ми вам подзвонимо”. Ага, думаю, подзвоните. Зібрав речі, взяв бронік, рушницю і подався на схід. В мене було таке враження, якщо я не поїду — вийде, що я всіх зрадив. А я ж патріот! Отак загалом і набирались добровольці, бо є щось таке всередині, що примушує не сидіти, а діяти.

Зібрав речі, взяв бронік, рушницю і подався на схід. В мене було таке враження, якщо я не поїду — вийде, що я всіх зрадив. А я ж патріот! Отак загалом і набирались добровольці, бо є щось таке всередині, що примушує не сидіти, а діяти.

– Як вас сприйняли на тодішньому Донбасі?

– Я знав куди їду. Ще після першого Майдану разом з друзями їздив у луганське шахтарське містечко аж під російським кордоном на вибори. 10 днів прожили там. І коли ми тільки туди приїхали — місцеві по хатах розбігались із страху. Бо приїхали “бандерівці”, як вони казали. А потім спеціально виходили на нас подивитися. Тобто ця “бандерівська” тема на Донбасі запускалася ще у 2004-му році. І якщо тоді я поїхав з друзями, то цього разу поїхав сам. Я перейшов у режим солдата.

Правда, в мене був величезний плюс — я народився в Алчевську і коли показував паспорт, то мене відразу сприймали за свого: “о, земеля, свій”. А то був ще старий паспорт, де написано: народився у місті Комунарськ Ворошиловградської області. Це взагалі козир був. Окрім цього в мене було журналістське посвідчення газети “Червона зірка”, і ще по блату дістав посвідчення помічника Бойка. Він на той час був найпопулярнішим політиком на сході.

– З такими атрибутами ви ідеально вписалися в тамтешню публіку?

– Принаймні, не боявся, що розсекретять, і міг з будь-ким спілкуватись. До речі, схожі “корочки”, помічників депутатів із “регіонів” і навіть беркутівців, були й в інших хлопців, патріотів із Донбасу, з ними ми організували так званий партизанський рух або “чорні чоловічки”, як ми себе називали. Так от ці корочки допомагали нам вільно спілкуватися будь з ким. Бо окрім звичайних бойових дій ми вели так звану інформаційно-психологічну війну. Російська пропаганда зробила із беркуту і Партії регіонів мало не героїв, ми це активно і вдало використовували.

– Не хвилювалися через політичну репутацію?

– Повірте, на той момент ніхто ні про які репутаційні ризики не думав. Я брав участь у двох майданах, у 2004 та в 2013 роках, воював на сході, двічі був поранений, це і є моя репутація!

Повірте, на той момент ніхто ні про які репутаційні ризики не думав. Я брав участь у двох майданах, у 2004 та в 2013 роках, воював на сході, двічі був поранений, це і є моя репутація!

Влітку 2014-го був впевнений — 1 вересня поведу дитину в школу. Але зайшли російські війська… І хто тоді думав про політику взагалі? Це потім прийшло, коли зрозумів, щоб треба закінчувати розпочату на Донбасі справу тут, в Україні, на внутрішньому фронті.

Для мене політика це інструмент, який може змінити щось в державі законним шляхом. Не можна бути шароварним патріотом, який каже, що всіх на гілляку. Все не так просто. І політика складніша, і українці не такі однотипні. А треба враховувати всіх і все.

– Коли ви це зрозуміли?

– Та давно. Мене завжди напружувало, як Тягнибок і Єфремов розтягували країну на дві частини – російськомовну і україномовну. Моя мати все життя розмовляла російською, батько українською, і ніколи в сім’ї через це не було проблем. І взагалі, знаючи трохи історію України і розбираючись у ній, зрозуміло, що вона ніколи не була однорідною, чисто “западенською” чи “східнянською”. І до тих росіян, яких в Союзі завезли на Донбас піднімати індустріалізацію країни, не можна ставитися як до чужаків. Вони так само українці, бо живуть в Україні. І більшість із них, не дивлячись на зомбування і історичні паралелі, все рівно хочуть жити в Україні. Тому держава має займатись правильною популяризацію українства, щоб люди з гордістю казали – я українець. Оцим треба займатись, а не розділяти Україну заради електоральних дивідендів.

– А реформами нинішня влада в Україні займається?

– Наша влада нам говорить, що не можна робити швидкі реформи, бо наша економіка не витримає, мовляв, у нас якась особлива ситуація. А насправді, впроваджуючи навіть ті реформи, які є, влада відбілює нові чорні і сірі схеми. І дивіденди отримує не суспільство, а певна категорія людей, яка перебуває при владі. Я не можу говорити, що зараз нічого не робиться. Якщо порівнювати із часами 25-річного застою від дня здобуття незалежності до нині, то останні три роки під тиском населення, війни і наших західних партнерів, якісь реформи відбуваються. Але біда в тому, що все це йде повільно, а не так швидко, як це було колись у Польщі, Чехії. Завдяки “шоковій терапії”, яку в цих країнах провів тодішній уряд, вже через 5 років вони вийшли на стабільний рівень розвитку і підйому економіки.

Візьмемо нашу систему “Прозоро”, яку довго і нудно впроваджували. Зараз всім здається, що вона функціонує, тендері білі і так далі. Але ті, хто в цьому розбирається, кажуть, що з’явились схеми, як систему обійти. Тобто пристосувалися і там. Отак у нас в усьому – один крок вперед — два назад.

Або пам’ятаєте, як заступник міністра внутрішніх справ сказав, що реформа поліції триватиме наступні мало не 10 років. Ясно ж, що вони нікого не хочуть карати, а кришувати свої справи далі. А потім спокійно собі вийти на пенсію. Так не годиться. До влади мають прийти люди, які готові впроваджувати реформи протягом найближчих півроку-рік. І, як показала практика розвинутих країн, які пройшли через таке реформування, швидкі позитивні зміни призводять до швидкого і якісного стрибка навіть в історичному плані.

– Які країни маєте на увазі?

– Нам найбільше підходить досвід Польщі. Після розвалу Союзу в перші 5 років там був хаос: поляки не заробляли, роз’їжджались по всьому світу, а влада жорстко реформувала країну. Забороною комуністичних ідеологій спершу показали, що до влади прийшли інші люди, а далі змінювали країну в економічному плані. Знищили галузі, які не могли швидко адаптуватись до існуючих викликів, ввели податкові канікули для малого та середнього бізнесу. Спершу ці реформи не давали результатів, але через 5 років все налагодилось і тепер 80% поляків заробляють гроші на малому і середньому бізнесі. А у нас лише 8-12%.

Далі нам потрібно зняти презумпцію невинуватості із державних службовців. Якщо держслужбовець не може пояснити своїх статків — хай іде в тюрму із конфіскацією майна, як у нього, так і у його родичів. Така норма діє в усіх європейських країнах. Держава не повинна витрачати гроші і ресурси, щоб довести, що держслужбовець — злочинець, якщо він сам не може пояснити звідки в нього “мерседес”. Хабарництво у державній сфері має каратися тільки одним законом – тюрма і конфіскація майна.

Нам потрібно зняти презумпцію невинуватості із державних службовців. Якщо держслужбовець не може пояснити своїх статків — хай іде в тюрму із конфіскацією майна, як у нього, так і у його родичів. Така норма діє в усіх європейських країнах.

Ми більше не можемо оглядатись назад, бо в країні загинуло тисячі людей за те, щоб у нас були ці реформи. Ці люди боролись не просто за територіальну цілісність, а за реформовану Україну. І ця кров має пролитись недаремно.

– Були і є спроби в прогресивної молоді реформувати країну, але їх сил не достатньо. Хто ще може їм допомогти?

-Нам треба привести до влади людей, які беззаперечно довели, що Україна і нація понад усе. Людей, які жертвували своїм життя, щоб Україна рухалась вперед. Спиратись треба тільки на справжніх патріотів і на добровольців, які добровільно взяли в руки зброю і пішли віддавати своє життя за Україну. Це люди, які раніше не були у владі, не вимащені цією системою і не інфіковані бацилою корупції. Треба спиратись на молодь і добровольців. Тепер вони зобов’язані взяти владу у свої руки, так само як робили це на Майдані, а потім на сході країни.

– Зараз ви людина цивільна, напевно ваше коло інтересів змінилося. Що стало головним?

– Може, це прозвучить патетично, плакатно, але якщо людина добровільно пішла захищати Батьківщину, це означає, що вона цінує Україну вище свого життя! Чи не такі люди нам потрібні, чи не їм треба довірити майбутнє? Нам потрібно створити потужний ветеранський рух. Ніхто не має права на владу в Україні більше, ніж людина, яка пішла віддавати своє життя за неї. Це ж настільки очевидно.

От, подивіться на хорватів. Ті, з них, хто воював у югославських війнах, досі впливають на владу. А з того часу пройшло вже 20 років. Настільки у них у суспільстві була довіра, та і є досі, що ветерани війни змогли створити потужний політичний рух і взяли владу в країні у свої руки. І відразу Хорватія пішла у Європу, відмінила всю цю сербську фігню, створила міністерство у справах ветеранів Визвольної війни, яке очолив ветеран війни і куди увійшли всі ветерани. От вони контролюють державні процеси досі. Серед них не було корупціонерів – вони все змінювали радикально і підганяли процеси під європейські закони. Оце, що нам треба впроваджувати просто терміново.

Ви ж бачите, що всередині країни в нас не все гаразд. Ворог не тільки зовні, ворог – всередині. Всі ці корупціонери, яких треба карати жорстким чином. От, щодня викривають когось із пачками грошей, і що далі? Тиша. А був би в органах прокурор-атовець, який воював, в якого друзі загинули на полі бою, так само атовцем був би головний міліціонер, сбушник – і взагалі більшість у владі була би із добровольців — повірте, що була би зовсім інша картинка. І становище країни теж.

– Чому ви так вважаєте?

-Я не просто так вважаю, я в це вірю. От у мене в батальйоні було троє побратимів “Скіф”, “Франко” і “Шульц”. Це люди, які заради України залишили свої посади. Ми познайомились ще у Дружбі. “Шульц” родом з Ірпеня, директор автопарку, забезпечена людина, абсолютно самодостатня. Кинув все на дружину і свого заступника і поїхав воювати спершу у партизанський рух, а потім пішов на війну.

“Франко” — взагалі фантастична історія, я з ним сварився вже потім, через небеса. Хоча би раз сказав, що він військовий. Ні разу, і як рядовий боєць виконував мої накази. А він закінчив Вестпоінт, служив в американській армії, дослужився до командира батальйону, воював у двох війнах, які вела Америка. Тобто був діючим офіцером американської армії, але жодного разу навіть не сказав про це. І я про це дізнався від його родичів вже після його смерті. Мало того — він ще й мільйонер, мав інвестиції в Україні, займався тут консультаціями. А коли почалась війна —швидко отримав українське громадянство, відмовившись від американського. І це для того, щоб піти воювати. Усі загинули в Іловайську. Ці люди взяли в руки автомат і пішли воювати, а могли відсидітися військовими радниками. Або взагалі не піти нікуди і жити собі далі. Ось такі люди зараз потрібні Україні і я знаю, такі залишися. Лише через війну пройшло більше 100 тис добровольців. Це ті, хто першими взяв у руки зброю і не побоявся ризикувати найдорожчим – своїм життям.

– Тобто для того, що йти вперед, одних реформ недостатньо. Треба мати ще й політично активне суспільство?

– Абсолютно. Знаєте, я у 89-му втік із Союзу, в прямому сенсі цього слова – втік. Батько ще з дитинства розповідав мені, хто створив концтабори, я знав про Голодомор і розумів, що ця система порочна. І як радикально налаштованій молодій людині мені хотілося втекти. Якраз почалась перебудова, можна було зробити закордонний паспорт, і я втік спершу в Польщу, потім в Югославію, а далі 12 годин повз звідти в Італію.

Але Україну покидати я не збирався, я тікав із Совєтського Союзу, тому після проголошення незалежності повернувся назад. Думав, що доведеться воювати за незалежність України. Бо батько мене попереджав, якщо Україна реально захоче від’єднатись від контролю Росії, то буде війна. Росія просто так нас не відпустить.

Україну покидати я не збирався, я тікав із Совєтського Союзу, тому після проголошення незалежності повернувся назад. Думав, що доведеться воювати за незалежність України. Бо батько мене попереджав, якщо Україна реально захоче від’єднатись від контролю Росії, то буде війна. Росія просто так нас не відпустить.

Так от. Ми обрали вже п’ятьох президентів, і всі виявилися не здатними до керування. Через нашу пасивність замість нас обирають олігархи. Найбільша помилка сучасної України, що українці у 91-му не обрали Чорновола президентом. Поляки обрали Валенсу, чехи – Гавела. І це ті люди, які кардинально змінили напрямок розвитку своєї країни – від комуністичної і до демократичної.

А ми замість Чорновола вибрали комуніста Кравчука. Невдало. Кучму – невдало. Це не були люди, які в першу чергу думали про Україну, націю і державу. Особливо Кучма, зять котрого став олігархом. Не уявляю, щоб Гавел зробив із свого зятя олігарха. Та його б розірвали.

Потім був – Ющенко. Тотальне розчарування. Його м’якість і лібералізм призвели до війни врешті решт. І нехай тепер сидить і усвідомлює це. Далі Янукович – нема про що говорити взагалі. До речі, я в 10-му році подзвонив на 02 і повідомив про замінування Інститутської і Грушевського. Хоч моральне задоволення отримав, бо на 4 години затримав проїзд нового президента. А потім СБУ повідомила, що впіймали у Ворзелі якогось неадекватного чоловіка.

– Порошенко теж розчарування?

– А хіба ні? Якби я був президентом і мав би фабрику в Росії, то спалив би її, навіть не задумуючись. Путін – козел, фабрику собі заберіть на фіг. Ну, не може президент свого сина сунути в депутати. От навіщо він це робить? І такі дрібні аморальності нівелюють все. Як можна на такому рівні бути однією рукою патріотом, а другою – заробляти гроші і просувати дітей по кар’єрі.

Бо якби було інакше — то ми зараз не по 70 танків на рік випускали, про що вони з гордістю заявляють, а по 700. З конвеєра сходили б по 2 танки на день. Влада каже, що в неї грошей нема, зате олігархи є. Для чого вам МВФ? Заберіть гроші в олігархів – і борги вистачить пороздавати, і країну підняти.

Я вже не кажу про державницькі недоліки, які попахують зрадою, якісь популістичні речі, які вбивають майбутнє в Україні. Наша держава не функціонує, і це все на совісті нинішньої влади, і президента в тому числі.

Тому нам треба об’єднатися і почати наводити тут лад. Бо хто як не ми? Якби ми були такими пасивними, то хіба Майдан переміг би, чи була б російська агресія зупинена? Ні. От і маєте відповідь на питання. Тепер нам треба виграти війну і не лише ту, що зовні. Всередині країни теж ще дуже гаряче.

Тому нам треба об’єднатися і почати наводити тут лад. Бо хто як не ми? Якби ми були такими пасивними, то хіба Майдан переміг би, чи була б російська агресія зупинена? Ні.

текст та інтерв’ю: apostrophe.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *